Деякі терміни
Види друку
Кольорова та чорно-біла ксерокопія/ксерографія — процес створення копій документів. Ксерографія (Xerography) походить від грецьких слів xeros (ξηρός — «сухий») і graphein/graphia (γραφή — «писати»). Іноді цей метод називають «електрофотографія» або «електрографія». Саме термін «електрофотографія» був первісною назвою процесу, а слово «ксерографія» запропонували 1948 року на заміну складнішому терміну — за легендою, його підказав викладач класичної філології з Університету штату Огайо.
Ксерографію винайшов 1938 року американський фізик і патентний повірений Честер Карлсон разом з інженером Отто Корнеї. Першу копію вони зробили 22 жовтня 1938 року — на ній був простий напис «10-22-38 Astoria» (за назвою району Нью-Йорка, де це сталося). Права на винахід 1947 року придбала фірма «Haloid» (Галоїд) із Рочестера (штат Нью-Йорк), заснована ще 1906 року як виробник фотопаперу.
Перший комерційний ксерографічний копіювальний апарат — Xerox Model A — фірма «Haloid» випустила 1949 року. Через громіздкість його жартома прозвали «Ox Box» («бичачий ящик»); під час розробки він мав робочу назву «XeroX Box». Апарат керувався вручну і був вкрай незручним: щоб отримати одну копію, потрібно було виконати близько сорока операцій. Через це продавався він погано, зате добре підходив для виготовлення офсетних форм. Покращену версію (Camera #1) представили 1950 року.
Справжнім масовим офісним апаратом став Xerox 914, публічно представлений 16 вересня 1959 року. Він був першим повністю автоматичним копіром, що робив копії на звичайному папері одним натисканням кнопки. Назва «914» походить від формату паперу 9×14 дюймів. Саме цей апарат став комерційним проривом і зробив марку «Xerox» синонімом слова «копія».
Згодом фірма кілька разів змінювала назву: «Haloid» → «Haloid Xerox» (1958) → «Xerox Corporation» (1961).
Найчастіше люди роблять копії таких документів, як паспорти, ідентифікаційні картки, свідоцтва про народження та одруження, трудова книжка тощо. Копії використовуються для працевлаштування, реєстрації на іспити, вступу до коледжів та університетів тощо.
Широкоформатний друк — це друк на матеріалах великого розміру, ширину яких вимірюють уже не в аркушах, а в метрах рулону. До нього вдаються, коли потрібні банери, плакати, постери, вивіски, наклейки чи оформлення виставкових стендів. Друкують такими способами, як сольвентний та екосольвентний (стійкі до сонця й вологи фарби для зовнішньої реклами), УФ (миттєве закріплення фарби практично на будь-якій поверхні) та пігментний. Матеріалами слугують банерне полотно, самоклейна плівка, папір, ПВХ, пінокартон тощо. Головна перевага способу — можливість отримати яскраве зображення майже будь-якого розміру.
Офсетний друк — це спосіб друку, за якого зображення переноситься на папір не безпосередньо з друкарської форми, а через проміжний гумовий (офсетний) циліндр. Звідси й назва: англійське offset означає «перенесення, зміщення». Метод виріс із літографії, яку 1796 року винайшов баварець Алоїз Зенефельдер, а сам офсетний друк на папері з’явився близько 1904 року — його майже одночасно розробили американець Айра Рубел і німець Каспар Германн. В основі процесу лежить принцип відштовхування жиру й води: друкувальні ділянки форми сприймають фарбу, а пробільні — воду. Офсет дає високу якість і чіткість, а завдяки економічності друкарських форм стає вигідним саме на великих накладах — його використовують для друку книжок, журналів, газет, каталогів та пакування.
Цифровий друк — це друк безпосередньо з електронного файлу, без виготовлення друкарських форм. Зображення наносять або тонером (за принципом, близьким до ксерографії), або струменево — краплями чорнила. Оскільки форми не потрібні, цифровий друк вигідний уже від 1 примірника, дає змогу швидко виконувати замовлення й друкувати змінні дані, коли кожен відбиток відрізняється (нумерація, персональні імена, штрихкоди). Його зазвичай застосовують для малих і середніх накладів: візиток, листівок, флаєрів, фотодруку та персоналізованої продукції.
УФ-друк (ультрафіолетовий друк) — це друк спеціальними чорнилами, які висихають (полімеризуються) не поступово, а миттєво під дією ультрафіолетового випромінювання просто в друкарській машині. Завдяки цьому фарба не встигає вбратися чи розтектися, а лягає щільним яскравим шаром. Головна перевага методу — можливість друкувати практично на будь-якому матеріалі: пластику, склі, металі, дереві, акрилі, ПВХ, а також створювати рельєфні (тактильні) зображення. УФ-друк застосовують для сувенірної продукції, табличок, рекламних виробів та оздоблення інтер’єрів.
Сольвентний та екосольвентний друк — це різновиди широкоформатного струменевого друку, у яких використовують чорнила на основі розчинника (від латинського solvere — «розчиняти»). Розчинник трохи роз’їдає поверхню матеріалу, завдяки чому пігмент міцно в ній закріплюється, а сам потім випаровується. Такі зображення стійкі до сонця, вологи й механічних впливів, тому чудово підходять для зовнішньої реклами. Екосольвентний друк — «м’якший» варіант: чорнила майже без запаху й менш шкідливі, тож їх можна застосовувати і в приміщеннях, зберігаючи при цьому високу стійкість. Обидва способи використовують для друку банерів, самоклейної плівки, наклейок та оклеювання транспорту.
Сублімаційний друк (сублімація) — це спосіб перенесення зображення, за якого фарба під дією тепла й тиску переходить із твердого стану одразу в газоподібний, минаючи рідкий (саме це явище у фізиці й називають сублімацією, від латинського sublimare — «підносити»). Спочатку малюнок друкують спеціальними чорнилами на трансферному папері, а потім за допомогою термопреса переносять на виріб: газ проникає в структуру матеріалу й закріплюється в ній. Тому зображення стає частиною виробу — не тріскається, не вигоряє й не стирається під час прання. Сублімація працює на синтетичних (поліестрових) тканинах і виробах зі спеціальним покриттям, тож її застосовують для друку на футболках, кухлях, тарілках, чохлах та інших сувенірах.
Термоперенесення (термотрансфер) — це спосіб нанесення зображення, за якого його спершу формують на проміжному носії (папері, плівці або спеціальній стрічці), а потім під дією тиску й температури переносять на потрібну поверхню, де розплавлений барвник міцно закріплюється. Термоперенесення застосовують у двох великих напрямках: у роботі з текстилем і сувенірами (перенесення малюнка з трансферного паперу чи плівки на футболки, кухлі тощо за допомогою термопреса) та в друку етикеток (де зображення переносять зі спеціальної барвної стрічки на самоклейну основу).
Принтер етикеток (термопринтер) — це спеціалізований пристрій для друку етикеток, цінників, штрихкодів і бирок на рулонному самоклейному матеріалі. Друкувальна головка (термоголовка) нагріває окремі точки й так формує зображення. Типова роздільна здатність таких принтерів — 203 або 300 dpi, а для дуже дрібного тексту та графіки — 600 dpi. Друкувати вони можуть двома основними способами: прямим термодруком і термотрансферним.
Прямий термодрук (англ. direct thermal) — це друк без стрічки, безпосередньо на термочутливому (термо-) папері: під нагрітою головкою потрібні ділянки темніють. Це найдешевший спосіб, але зображення з часом вигоряє й боїться тепла, світла та тертя, тому його використовують для недовговічних етикеток — поштових і логістичних наклейок, касових чеків, етикеток для ваг.
Термотрансферний друк (англ. thermal transfer) — це друк за допомогою барвної стрічки (риббона): нагріта головка розплавляє фарбу зі стрічки й переносить її на етикетку. Зображення виходить чітким, стійким до вологи, тепла й стирання та зберігається роками, тому цей спосіб застосовують для товарних етикеток, штрихкодів і маркування, яке має довго служити. Друкувати можна не лише на папері, а й на синтетичних матеріалах — поліпропілені (PP) та поліестері (PET).
Риббон (термотрансферна стрічка) — це витратний матеріал для термотрансферного друку: тонка плівка з нанесеним барвником, який під час друку переходить на етикетку. Розрізняють три типи: восковий (wax) — найдешевший, для паперових етикеток; воско-смоляний (wax-resin) — універсальний і стійкіший; смоляний (resin) — найстійкіший, для синтетичних матеріалів та агресивних умов (хімікати, тертя, висока температура).
Шовкографія (трафаретний друк) — це спосіб друку, за якого фарбу продавлюють спеціальною лопаткою (ракелем) крізь натягнуту на рамку дрібну сітку-трафарет. Ділянки, які не повинні друкуватися, на сітці закривають, тож фарба проходить лише там, де потрібно, і лягає щільним насиченим шаром. Назва походить від слова «шовк»: колись сітку робили саме із шовкових ниток (звідси й англійське silk screen), нині — переважно із синтетичних. Кожен колір наносять окремою сіткою, тому для складних багатоколірних зображень метод трудомісткий, зате він дає яскраві, стійкі відбитки й вигідний на великих накладах. Шовкографію застосовують для друку на футболках та іншому текстилі, а також на склі, пластику, металі й сувенірній продукції; вона добре лягає навіть на темні тканини.
Ризографія — це спосіб швидкого й дешевого тиражного друку, названий за торговою маркою японської фірми RISO Kagaku, яка 1980 року випустила перший такий апарат. Правильніша назва самого пристрою — цифровий дуплікатор. Ризограф поєднує принципи копіювання й трафаретного друку: він зчитує оригінал, пропалює на майстер-плівці дрібні отвори й закріплює цю плівку-трафарет на барабані з фарбою, а тоді, обертаючи барабан, продавлює крізь неї фарбу на папір. Що більший наклад, то дешевший кожен відбиток, тож ризографію використовують для великих чорно-білих тиражів — брошур, бланків, листівок, газет, тестів. Друк переважно одноколірний; щоб додати ще колір, аркуші прогонять повторно, замінивши барабан на фарбу іншого кольору.
Допечатна підготовка (препрес)
Макет — це готовий до друку файл, у якому зібрано весь дизайн майбутнього виробу: текст, зображення, кольори та розміри. Слово походить від французького maquette (від італійського macchietta — «начерк, ескіз»). Макет створюють у графічних програмах (Adobe Illustrator, Photoshop, CorelDRAW, InDesign) і зберігають переважно у форматах PDF, TIFF чи AI. Щоб друк вийшов якісним, макет має відповідати кільком вимогам: правильний розмір із вильотами, колірна модель CMYK, роздільна здатність від 300 dpi та шрифти, переведені в криві. Якщо готового макета немає, у друкарні зазвичай допоможуть його розробити або адаптувати ваш файл під друк.
CMYK і RGB — це дві колірні моделі, тобто способи опису кольору. RGB (Red, Green, Blue — червоний, зелений, синій) використовують екрани: колір там утворюється світлом, і в сумі всі три дають білий. CMYK (Cyan, Magenta, Yellow, Key/black — блакитний, пурпуровий, жовтий і чорний) — це модель друку: кольори утворюються накладанням фарб на папір. Саме тому макет для друку готують у CMYK: якщо надіслати файл у яскравому RGB, після друку кольори можуть стати темнішими та тьмянішими, адже частину екранних відтінків фарбами відтворити неможливо. Для точного відтворення фірмових кольорів додатково використовують каталог Pantone (плашкові кольори).
Вильоти (припуски на обріз, від англ. bleed) — це запас фону та зображення, який виходить за межу лінії різу (зазвичай 2–5 мм з кожного боку). Оскільки під час порізки великих аркушів ніж може відхилятися на частку міліметра, без вильотів по краю готового виробу можуть з’явитися небажані білі смужки. Тому фон і фонові зображення роблять трохи більшими за обрізний формат, а важливий текст і логотипи, навпаки, відсувають від краю всередину — у так зване «поле безпеки». Правильно зроблені вильоти гарантують, що після обрізки виріб матиме чисті рівні краї без білих полів.
Поле безпеки (англ. safe zone) — це внутрішній відступ від краю виробу, у межах якого має розміщуватися весь важливий вміст: текст, логотипи та інші елементи, які не можна обрізати. Оскільки під час порізки ніж може трохи відхилятися, усе важливе відсувають від краю всередину — зазвичай на 3–5 мм. Поле безпеки — це протилежність вильотам: якщо вильоти виходять за лінію різу назовні (щоб не лишалося білих смужок), то поле безпеки, навпаки, лежить усередині від неї (щоб нічого важливого не втратилося). Дотримання цього відступу гарантує, що після обрізки текст і логотип не «поїдуть» до краю й не буде зрізано частину напису.
Роздільна здатність (DPI) — це показник чіткості (деталізації) зображення, який вимірюють у крапках на дюйм (англ. dots per inch; дюйм — 2,54 см). Що більше крапок припадає на дюйм, то дрібніші деталі можна відтворити. Тут важливо розрізняти два різні поняття. Перше — роздільна здатність файлу (макета): для якісного друку зображення зазвичай готують у 300 dpi в реальному розмірі — цього достатньо, щоб фото виглядало різким; для штрихових (чорно-білих) зображень, тексту й тонких ліній беруть удвічі більше — 600 dpi. Навпаки, для великих форматів, які розглядають здалеку (банери, білборди), вистачає й 72–150 dpi, а картинки з екрана (72 dpi) для друку зазвичай замалі, бо на відбитку дають розмиті контури чи «сходинки» (пікселізацію). Друге поняття — роздільна здатність самого пристрою, тобто скільки крапель фарби він фізично наносить на дюйм; ці значення набагато більші й залежать від технології: офісні та лазерні принтери працюють на 600–1200 dpi, струменеві та широкоформатні — на 720, 1440 чи навіть 2880 dpi, а професійні фотовивідні пристрої — на 2400 dpi і більше. Тому не варто плутати: 1440 dpi на етикетці принтера й 300 dpi у вимогах до макета описують різні речі — можливості техніки та якість вихідного файлу.
Pantone (плашковий колір) (англ. spot color; іноді назву помилково перекладають як «пляшковий колір») — це готова фарба заздалегідь заданого відтінку, яку наносять окремою друкарською формою, а не збирають із растрових крапок блакитної, пурпурової, жовтої та чорної фарб (CMYK). Різниця принципова: у тріадному (CMYK) друці помаранчевий колір — це оптична ілюзія, набір дрібних різнокольорових крапок, які око змішує на відстані; а в плашковому друці помаранчева фарба фізично помаранчева — її змішали в банці за рецептурою й нанесли суцільним шаром. Звідси й назва «плашковий»: колір друкується суцільною заливкою окремою фарбою, а не формується растром із кількох фарб. Сам Pantone — це не синонім плашкового кольору, а найпоширеніша у світі система їх стандартизації, створена 1963 року американцем Лоуренсом Гербертом. Кожен відтінок у ній має свій номер і код (наприклад, Pantone 186 C) та точну рецептуру, тож будь-яка друкарня у світі відтворить його однаково — потрібний колір вибирають за спеціальним віялом-каталогом зі зразками. Плашкові кольори застосовують там, де потрібна бездоганна точність (фірмові кольори логотипів), а також для відтінків, які CMYK відтворити не може, — металізованих (золото, срібло) чи неонових.
Колірність (4+0, 4+4, 1+0) — це позначення, яке показує, скількома фарбами й з якого боку друкують аркуш. Перше число — кількість фарб на лицьовому боці, друге — на звороті. Цифра «4» означає повноколірний друк за схемою CMYK (чотири фарби: блакитна, пурпурова, жовта й чорна), а «1» — друк однією фарбою (зазвичай чорною). Тож 4+0 — це повний колір з одного боку й чистий зворот (наприклад, односторонній флаєр), 4+4 — повний колір з обох боків, а 1+0 — чорно-білий друк лише з лицьового боку. Іноді трапляються й інші позначення: приміром, 5+0 означає, що до чотирьох фарб CMYK додано ще п’яту. Такою п’ятою фарбою може бути плашковий (Pantone) колір або біла фарба (білила). Білий друк застосовують на прозорих, темних, кольорових чи металізованих матеріалах: біла підкладка не дає кольорам «провалюватися» й робить їх насиченими. У таких випадках колірність нерідко записують окремо — наприклад, White+CMYK (W+CMYK). Загалом що більше фарб, то більше друкарських форм і дорожчий друк.
Растр і лініатура (LPI) — це поняття, пов’язані з тим, як друк передає плавні переходи тонів. Друкарська машина не вміє наносити «півтони» однієї фарби — фарба або є, або її немає. Тому фотографії та градієнти розкладають на безліч дрібних крапок різного розміру — це й називають растром (раструванням): у темних місцях крапки більші й майже зливаються, у світлих — дрібніші, а око на відстані сприймає їх як суцільний тон. Лініатура (LPI, англ. lines per inch — ліній на дюйм) показує, наскільки густа ця сітка крапок: що вище значення, то дрібніший растр і то більше деталей та плавніші переходи. Для газет на пухкому папері беруть невисоку лініатуру — близько 85 lpi, для журналів і якісного офсету — 150 lpi, а для художніх видань — 175–200 lpi і більше. Не варто плутати лініатуру (LPI) з роздільною здатністю пристрою (DPI): перша описує частоту растрової сітки, а друга — скільки крапель фарби пристрій фізично наносить на дюйм.
Матеріали та папір
Щільність паперу (г/м²) — це маса одного квадратного метра паперу в грамах; фактично це «вага», за якою оцінюють товщину й жорсткість матеріалу. Що більший показник, то щільніший і цупкіший папір. Наприклад, звичайний офісний папір для принтера має щільність 80 г/м², флаєри й листівки друкують на 130–170 г/м², а візитки та обкладинки — на щільному папері чи картоні 250–350 г/м². Від щільності залежить не лише відчуття виробу в руках, а й вибір способу обробки: цупкий папір, наприклад, перед згинанням потребує біговки.
Крейдований папір (глянцевий / матовий) — це папір із гладким покриттям (крейдою або каоліном), яке робить поверхню рівною й дає змогу відтворювати яскраві, насичені кольори з чіткими деталями. Він буває глянцевим — блискучим, із виразними соковитими кольорами, та матовим — без відблисків, приємнішим для читання. Крейдований папір застосовують для друку журналів, буклетів, каталогів, флаєрів, плакатів і листівок, де важлива якість зображення.
Офсетний і дизайнерський папір — це некрейдовані (без глянцевого покриття) сорти. Офсетний папір має природну матову поверхню, добре вбирає фарбу й чорнило, на ньому зручно писати, тому його використовують для книжок, зошитів, бланків та фірмової документації. Дизайнерський папір — це особливі сорти з фактурою, тонуванням чи спеціальним оздобленням (тиснена поверхня, перламутр, «льон» тощо); його беруть для престижної продукції — візиток, запрошень, дипломів, папок і подарункового пакування.
Самоклейка (самоклейна плівка) — це папір або плівка, на зворотному боці яких нанесено клейовий шар, прикритий захисною підкладкою; щоб наклеїти виріб, підкладку знімають. Основа буває паперовою (для звичайних наклейок та етикеток усередині приміщень) або вініловою (ще є поліестерові, поліпропіленові та інші синтетичні матеріали) — стійкою до вологи й сонця (для зовнішніх наклейок, оклеювання вітрин і транспорту). Самоклейка — базовий матеріал для виготовлення наклейок, етикеток, стикерів та рекламних елементів.
Банерне полотно, ПВХ і пінокартон — це основні матеріали для зовнішньої та інтер’єрної реклами. Банерне полотно — міцна вінілова тканина, стійка до вологи й сонця, з якої роблять банери, розтяжки та білборди. ПВХ (полівінілхлорид) — жорсткі пластикові листи для табличок, вивісок і стендів, які добре тримають форму. Пінокартон — легкий листовий матеріал зі спіненим осердям між двома шарами картону; його використовують для виставкових стендів, POS-матеріалів, табличок і монтажу постерів, коли потрібна легка, але жорстка основа.
Формати паперу (A0–A7, ISO 216) — це міжнародна система стандартних розмірів аркушів. В її основі формат A0 площею рівно 1 м² (841×1189 мм), а кожен наступний формат утворюється діленням попереднього навпіл: A1 — це половина A0, A2 — половина A1 і так далі. Тому, наприклад, A3 удвічі більший за A4, а A5 — удвічі менший. При цьому співвідношення сторін завжди залишається однаковим (1:√2 ≈ 1,41), тож зображення легко масштабувати з формату у формат без спотворень. Найпоширеніший розмір — A4 (210×297 мм). Докладніше про розміри й співвідношення сторін читайте у статті «Формати паперу».
Післядрукарська обробка
Фальцювання — це складання друкованого виробу за обраною схемою. Назва походить від німецького слова «falzen», що означає «згинати, складати». За допомогою цього процесу виготовляють брошури, зошити, рекламні вироби, офісні матеріали, креслення, бланки листів тощо. Цю технологічну операцію часто виконують вручну або передають спеціальному апарату — фальцювальній машині (фальцмашині), яка згинає аркуші швидко й бездоганно точно. Найлегше фальцювати тонкі аркуші: на згині виникає «внутрішнє напруження», але в тонкого паперу менше волокон целюлози, тому й напруження мінімальне. Що товстіший аркуш (орієнтовно від 90 мкм), то делікатніше з ним треба працювати, аби не отримати діагональних зморшок і тріщин на згині.
Біговка (бігування) — це обробка згину, коли лінію майбутнього згину продавлюють тупим ножем або на спеціальних біговальних машинах. Під тиском інструмента матеріал вдавлюється й ущільнюється, і утворюється рівна борозна (рівець). При цьому структура паперу не порушується, а шар фарби зберігається й не тріскається. Біговку застосовують, коли фальцювання неможливе (щільні матеріали) або перед фальцюванням — щоб згин гарантовано вийшов якісним. Її використовують для картону та щільного паперу: зазвичай це матеріали щільністю від 200 г/м², хоча фахівці рекомендують робити біговку вже від 170 г/м². Залежно від схеми складання виробу розрізняють різні види фальцу (під які й наносять біговку): половинчастий, гармошкою, хвірткою або закритою хвірткою, подвійний тощо.
Ламінування (ламінація) — це покриття надрукованого аркуша тонкою прозорою плівкою. Назва походить від латинського lamina — «пластинка, тонкий шар». Плівку приклеюють під тиском і температурою, після чого виріб стає міцнішим, вологостійким і краще захищеним від затирання, вигоряння та бруду. Ламінація буває глянцева (робить кольори яскравішими), матова (додає стриманості й приємна на дотик) та софт-тач (з оксамитовим ефектом). Її часто застосовують для візиток, меню, обкладинок, посвідчень, папок і рекламних матеріалів, які мають довго зберігати гарний вигляд.
Тиснення і фольгування — це способи декоративного оздоблення друкованої продукції, за яких зображення наносять не фарбою, а натисканням металевого кліше (штампа) під тиском, часто з нагріванням. Саме слово «тиснення» походить від «тиснути» — «натискати». Розрізняють кілька видів: блінтове тиснення лишає на матеріалі вдавлений (заглиблений) відбиток без фольги; конгревне (конгрев), навпаки, створює об’ємне рельєфне зображення, що піднімається над поверхнею, — його роблять за допомогою штампа й контрштампа. Фольгування — це тиснення з використанням тонкої металізованої або кольорової фольги (золотої, срібної, голографічної), яку нагріте кліше під тиском переносить на матеріал (слово «фольга» походить від латинського folium — «листок»). Тиснення й фольгування надають виробу дорогого, презентабельного вигляду, тому їх застосовують для візиток, запрошень, дипломів, обкладинок, папок, етикеток та пакування.
Висічка (вирубка) — вирізання виробу за складним контуром.
Перфорація і нумерація — лінія відриву та наскрізна нумерація (квитки, бланки).
Заокруглення кутів — скруглені кути візиток і листівок.
Вибірковий (УФ) лак — глянцевий лак на окремих елементах.
Люверси — металеві кільця для кріплення банерів.
Брошурування (скріплення)
Скоба (зшивання внакид) — це найпростіший і найдешевший спосіб скріплення, за якого складені навпіл аркуші вкладають один в один і скріплюють по згину металевими скобами (зазвичай двома). Назва «внакид» означає, що зошити накидають на сідлоподібну опору й прошивають скобами наскрізь (в англійській цей спосіб так і називають — saddle stitch, «сідельний шов»). Кількість сторінок при цьому має бути кратною чотирьом. Спосіб підходить для тонких видань — брошур, журналів, каталогів, буклетів і зошитів; для товстих блоків він не годиться.
КБС (клейове безшвейне скріплення) — це спосіб, за якого зібраний блок сторінок обрізають із боку корінця, злегка розпушують край і склеюють гарячим клеєм (термоклеєм), після чого приклеюють обкладинку. «Безшвейне» означає, що аркуші не зшивають нитками — тримає їх саме клей. У результаті виходить рівний плаский корінець, на якому можна друкувати назву. КБС застосовують для товстіших видань — книжок у м’якій обкладинці, каталогів, журналів, блокнотів; для більшої надійності іноді використовують міцніший поліуретановий клей (PUR).
Пружина / спіраль — це кільцеве скріплення, за якого вздовж краю аркушів пробивають отвори й протягують крізь них металеву або пластикову пружину чи спіраль. Головна перевага — видання розгортається повністю, на 360°, і рівно лежить на столі, а сторінки легко гортати. Розрізняють металеву пружину (подвійні витки, Wire-O), пластикову гребінку та спіраль. Такий спосіб зручний для календарів, блокнотів, зошитів, методичок, інструкцій, звітів і презентацій, які часто гортають або кладуть розгорнутими.
Брошурування на кільця — це скріплення за допомогою кілець, що розкриваються, завдяки чому сторінки можна будь-коли додати, вийняти чи переставити — на відміну від пружини або спіралі, які роблять з’єднання постійним. Є два різновиди. Перший — кільцевий механізм, закріплений в обкладинці або папці (наприклад, у папці-реєстраторі): аркуші з пробитими отворами вкладають у механізм на два, три чи чотири кільця (круглі або D-подібні); це зручно для матеріалів, які часто оновлюють, — прайсів, каталогів, звітів, навчальної документації. Другий різновид — скріплення прямо на окремі кільця, без обкладинки: аркуші чи картки пробивають в одному кутку й нанизують на металеве або пластикове кільце, тож їх можна розгорнути віялом і легко перегортати. Так оформлюють меню, каталоги-віяла, зразки продукції та кольорів (палітри, віяла зі шпалерами, плиткою чи тканиною), бирки й цінники.
Канальне переплетення — це швидкий спосіб скріплення, за якого блок аркушів затискають у металевому каналі (жолобі), закріпленому всередині обкладинки. Спеціальна машина стискає канал, і той міцно тримає сторінки — без пробивання отворів, клею чи ниток. Обкладинка при цьому може бути як м’якою, так і твердою, тож готова робота має охайний, «книжковий» вигляд. Особлива зручність — блок можна знову розкрити тією ж машиною, щоб додати або замінити аркуші. Канальне переплетення особливо популярне серед студентів для оформлення дипломних, курсових і наукових робіт, а також для звітів, бізнес-планів і презентацій, бо поєднує швидкість, невисоку ціну й солідний вигляд. Коли його роблять із твердою обкладинкою, воно, по суті, є різновидом твердої палітурки — тільки швидшим і дешевшим за класичний спосіб зі зшиванням чи склеюванням блока.
Тверда палітурка — це жорстка обкладинка з товстого картону, обтягнутого папером, шкірозамінником або тканиною. Блок сторінок зшивають нитками чи склеюють, а тоді закріплюють в обкладинці. Така палітурка захищає видання, надає йому солідного вигляду й служить довго, тому її роблять для книжок, фотоальбомів, подарункових і презентаційних видань, дипломних робіт та ресторанних меню. Розрізняють класичну тверду палітурку (зі зшитим чи склеєним блоком) і канальну — на металевому каналі (див. «Канальне переплетення»), яку виготовляють значно швидше. Класична тверда палітурка складніша й дорожча, а отже, і триваліша у виготовленні.
Текстиль і сувеніри
DTF-друк (Direct to Film — «прямо на плівку») — це спосіб нанесення зображення на тканину через спеціальну плівку. Спершу малюнок друкують особливими чорнилами (кольоровими та білим) на ПЕТ-плівці, зверху наносять клейовий порошок і закріплюють нагріванням, а потім за допомогою термопреса переносять зображення з плівки на виріб. DTF цінують за універсальність: він лягає майже на будь-яку тканину — бавовну, синтетику, змішані матеріали, як світлі, так і темні, — адже білий підклад друкується прямо на плівці. Друк виходить яскравим, еластичним і зносостійким, а спосіб вигідний навіть для одиничних замовлень. Застосовують його для друку на футболках, худі, сумках та іншому текстилі.
DTG-друк (Direct to Garment — «прямо на виріб») — це струменевий друк спеціальними текстильними чорнилами безпосередньо по тканині, подібно до того, як звичайний принтер друкує по паперу. Метод дає фотографічну якість і будь-яку кількість кольорів та вигідний навіть від 1 штуки. Найкраще він працює на бавовні; на темних тканинах спершу наносять білий підклад, аби кольори не «провалювалися». Чорнило вбирається у волокна, тому принт виходить м’яким на дотик і майже невідчутним, хоча з часом і після багатьох прань може трохи вигорати. DTG застосовують саме для текстилю — футболок, худі, світшотів; для друку на кухлях чи магнітах використовують інші способи (сублімацію або УФ-друк).
Термотрансфер вінілом (флекс і флок) — це нанесення зображення за допомогою кольорової термоплівки. Потрібний малюнок або напис вирізають із плівки на різальному плотері (каттері), прибирають зайве, а тоді припресовують до тканини термопресом — клейовий шар плавиться й міцно з’єднує вініл із виробом. Флекс — це гладка (глянцева або матова) еластична плівка, а флок (від англ. flock — «ворс») має приємну оксамитову, трохи об’ємну фактуру. Спосіб ідеальний для однотонних елементів, логотипів, номерів та імен на спортивній формі, добре тягнеться й довго носиться. Для складних багатоколірних чи фотографічних зображень він підходить менше, адже кожен колір — це окремий шар плівки.
Термотрансфер вінілом (флекс і флок) — це нанесення зображення на текстиль за допомогою кольорової термоплівки. Потрібний малюнок або напис вирізають із плівки на різальному плотері (каттері), прибирають зайве, а тоді припресовують до тканини термопресом — клейовий шар плавиться й міцно з’єднує вініл із виробом. Використовують два види плівки. Флекс — тонка, гладка й еластична плівка (глянцева або матова), доступна в багатьох кольорах, зокрема металізованих, неонових і з блискітками. Флок (від англ. flock — «ворс») має короткий ворс і приємну оксамитову, трохи об’ємну поверхню, схожу на замшу. Спосіб ідеальний для однотонних елементів — логотипів, номерів та імен на спортивній формі; він добре тягнеться й витримує багато прань, але для складних багатоколірних чи фотографічних зображень підходить менше, адже кожен колір — це окремий шар плівки.
Загальні поняття
Креслення — графічний документ, на якому предмет (деталь, механізм, будівлю тощо) зображують за допомогою ліній, умовних позначень і написів, дотримуючись певних правил, масштабу та проєкцій. Слово походить від дієслова креслити — «проводити лінії, риси». Мовознавці пов’язують його зі спільнослов’янським коренем зі значенням «риса, лінія» (пор. польське kreślić, чеське kresliti, а також українське риса). На відміну від малюнка чи ескізу, який виконують від руки і приблизно, креслення будують точно — з дотриманням стандартів (нині в Україні — ДСТУ), із зазначенням розмірів, масштабу та вигляду предмета з різних боків (проєкцій). Традиційно креслення виконували вручну на ватмані за допомогою рейсшини, циркуля та рейсфедера, а сьогодні — переважно в системах автоматизованого проєктування (САПР), таких як AutoCAD чи «Компас». У різних країнах креслення має свою назву: у Великій Британії — technical drawing або engineering drawing (сам фах позначають словом draught, звідси draughtsman — «кресляр»); у США вживають ті самі терміни, а також mechanical drawing, тоді як розмовно креслення часто називають blueprint («синьокопія» — за старою технологією друку білих ліній на синьому тлі); у Франції — dessin technique; у Німеччині — technische Zeichnung, а будівельні креслення окремо звуть Bauzeichnung. Готові креслення найчастіше друкують у великих форматах (А0, А1, А2) на плотерах, тому вони — один із поширених видів широкоформатного друку для інженерів, архітекторів і будівельників.
Плотер (графопобудовувач) — пристрій для виведення векторної графіки, який викреслює зображення суцільними лініями, а не складає його з окремих точок, як звичайний принтер. Назва походить від англійського дієслова to plot — «наносити», «викреслювати» (точки та лінії). Класичний плотер малює за допомогою пера (ручки), що рухається над папером по осях X та Y під керуванням комп’ютера. Одним із перших промислових зразків став барабанний плотер CalComp 565, випущений 1959 року фірмою California Computer Products, — один із перших пристроїв виведення комп’ютерної графіки взагалі. Розрізняють барабанні (папір намотується на обертовий вал) та планшетні (аркуш закріплюється на пласкій поверхні) плотери; пізніше поширилися струменеві широкоформатні моделі. Плотери традиційно застосовують у системах автоматизованого проєктування (САПР) для друку креслень, схем і мап, а сьогодні — насамперед у широкоформатному друку банерів, плакатів і постерів. Окремий різновид — різальні плотери (каттери), які не малюють, а вирізають контури з вінілової плівки, паперу чи картону для виготовлення наклейок, трафаретів та етикеток.
Тираж (наклад) — кількість примірників.
Далі буде …
Опубліковано: 27.07.2026